Решебники для студентов » Особливості державного управління грецьких міст-держав Північного Причорномор’я

Особливості державного управління грецьких міст-держав Північного Причорномор’я

Майже одночасно з найдавнішими державами Кіммерією, Скіфією та Сарматією на теренах України в Північному Причорномор’ї - у гирлах річок Гіпанісу (Південний Буг ), Борисфену (Дніпра ), на південному узбережжі Тавриди (Криму), біля протоки Босфору (Керченської) у VII-VI ст . до н.е. підприємцями та купцями Греції були засновані факторії (торгові міста): Ольвія ,Тіра , Херсонес, Пантікапей (Керч), Феодосія та ін ., що поступово перетворювалися в окремі міста-держави .

Формою політичної організації новозаснованих міст -держав у Північному Причорномор’ї була переважно рабовласницька республіка. В історії їх розвитку можна виділити два основ них періоди , кожен із яких мав свою специфіку.

Перший період охоплював VII-II ст . до н.е. і характеризувався відносно самостійним розвитком цих міст -держав, тісними стосунками з іншими грецькими античними містами.

Другий період припадає на І ст . до н.е. - IV ст . н.е. Це період залежності північно-причорноморських міст спочатку від Понтійського царства , а потім від Римської імперії , руйнівних наскоків на них готів , гетів , гуннів та інших кочових племен.
Державний устрій грецьких міст Причорномор’я будувався на тих же основах, що і політичний лад античних полісів Греції . За типом і формою правління ці міста-держави на першому етапі свого розвитку були рабовласницькими демократичними або аристократичними республіками (див. рис. 11).



Рис. 11. Державне управління в грецьких містах -державах Північного Причорномор’я у VII-II ст . до н . е.

У VII-II ст . до н.е. в цих містах переважав демократичний елемент і вирішальна роль у політичному житті належала демосу,а починаючи з І ст . до н.е. (тобто на другому етапі), ключові посади і, відповідно, фактичне управління перебувало в руках невеликої групи аристократичних сімей.

У демократичний період вищим органом державної влади міст - держав Північного Причорномор’я було віче (народні збори). Між віче й окремими громадянами, між органом верховної влади й суспільством була безпосередня ланка - дума або рада . Цей орган збирав відомості про бажання народу й повідомляв про них народним зборами, які обговорювали ці бажання, оцінювали й за ними приймалися відповідні рішення у формі декретів чи постанов. Інакше кажучи , народні збори приймали закони, що мали загальнообов’язковий характер; виконували законодавчі функції.

Крім законів народні збори (а в період між ними - ради ) приймали рішення у формі пасефізмів , які відрізнялися від законів тим, що вони в певних випадках стосувались окремих осіб .Під поняття “пасефізми” підпадали всі урядові розпорядження й постанови , що зачіпали інтереси окремої особи : дарування прав громадянства , забезпечення особистої безпеки , остракізм (вигнання за межі держави ). Усяка пасефізма була обов’язковою протягом одного року й могла бути продовжена прийняттям іншої. Пасефізми поділялися на дві категорії : проксенічні й почесні.

Починаючи із середини ІІІ ст . до н.е. всі проксенії висуваються приватними особами - аристократами, а почесні – різними колегіями - магістрами. Пасефізма, як форма закону, була поширена в період посилення аристократизації державного ладу.

Найважливіші й довготривалі закони народних зборів карбувалися на камені й виставлялися на агорі (громадському центрі міста).

Народні збори вирішували найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики : регулювали морську торгівлю,приймали до громадянства , нормували грошову систему (кожне місто мало власну грошову систему), укладали зовнішньополітичні угоди , звільняли іноземних купців від мита, нагороджували громадян, що мали заслуги перед містом тощо.

До компетенції народних зборів належало також обрання посадових осіб і контроль за їх діяльністю. Зі складу повноправних громадян народні збори обирали кубернетів (управителів ) або магістрів . Ці посади створювалися для управління окремими галуззями державного , політичного , економічного й культурного життя. Магістри об’єднувалися в групи (колегії ) і називалися вони магістратурами. Найбільш впливовими серед міських магістрів були архонти, або колегія архонтів . Їм було довірено керувати всіма колегіями (магістратурами). Інакше кажучи , вони були верховними магістрами.

Крім архонтів збори обирали стратегів (магістрів або кубернетів ), які відали військовими справами під керівництвом першого архонта.За порядком у місті-державі слідкували агораноми і астіноми. Їм також доручалося право доглядати за станом доріг і громадських приміщень, перевіряти виробництво. Саме вони стави ли клеймо на виріб .

Правовим питанням від імені народних зборів займалася колегія продиків - юридичних радників .

Важливу роль в управлінні відігравав суд , який в Ольвії ,наприклад, складався з кількох відділів , кожен із яких відав відповідним колом питань. У судочинстві брали участь судді, прокурори , свідки . Типовим прикладом організації державної влади на першому етапі була Ольвія , заснована в Дніпровсько - Бузькому лимані в VII ст . до н.е. Місто було незалежною рабовласницькою республікою. Правило ним народне віче й сенат. Народне віче, в якому юридично могли брати участь усі повноправні громадяни, займалося зовнішньою політикою держави , обороною, взаємовідносинами з навколишнім світом , зокрема, організацією посольств. Воно видавало закони про грошовий обіг, вирішувало питання про забезпечення населення продовольством у неврожайні роки , приймало постанови про надання привілеїв купцям і звільнення їх від сплати мита, присвоєння громадянських прав іноземцям, видавало декрети про нагороди громадян за важливі послуги своєму місту.

До функцій сенату входило попереднє обговорення найважливіших питань державного життя, після чого їх розглядало народне віче. Сенат також контролював роботу органів виконавчої влади, займався перевіркою здатності кандидатур , що претендували на державні посади .

Виконавчу владу в Ольвії мали так звані архонти й стратеги , що обиралися народними зборами на один рік. За станом фінансів стежили колегії “дев’яти” й “одинадцяти”, а станом торгівлі й промислу - колегії агораномів і астіномів .

Доходи держави складалися із зібраного мита, добровільних пожертвувань, податків на пожертви , платежів за арендоване державне майно, стягнених штрафів та конфіскованого майна. Кошти здебільшого витрачалися на будівництво та ремонт міських споруд і укріплень, на проведення громадських свят і спортивних змагань, на нагороди , подарунки , на продовольство у неврожайні роки .

Однак у результаті кризи рабовласницького ладу Ольвія поступово занепала і в середині І ст . до н.е. її повністю зруйнували гети.

Другим осередком цивілізації в Північному Причорномор’ї було західне узбережжя Криму з найбільшим містом Херсонесом Таврійським (півостровом таврів ) - нинішній Севастополь. Місце розташування Херсонесу на скелястому мисі, оточеному зручними для мореплавства бухтами, із точки зору його оборони було дуже вигідним.

За державним ладом Херсонес на ранньому етапі історичного розвитку був типовим рабовласницьким демократичним полісом, а згодом набув рис елліністичної централізованої держави , хоча й зберіг ряд інститутів , характерних для полісної системи. Верховні органи - народні збори й сенат (рада) – вирішували питання внутрішнього життя й зовнішньої політики . Локальною особливістю Херсонесу серед держав Північного Причорномор’я була наявність службової особи , яку називали царем (басилевсом ).

Назва “цар” мала досить умовний характер. Ім’ям царя при датуванні державних документів називався рік. Цим, а також релігійними справами й обмежувалися функції царя . Згодом цей титул взагалі втратив будь-який практичний сенс і був символічно перенесений на богиню Діву, яка звалася царюючою.

Виконавчу владу в Херсонесі здійснювали різноманітні колегії . Херсонес на початку VIII ст . н.е. потрапив під владу хозарів , а в 989 р. його завоювали війська київського князя Володимира Святославовича . Однак із XI ст . над Херсонесом було відновлено владу візантійських правителів . Остаточно він припинив своє існування в XV ст .

Однією з впливових рабовласницьких держав Північного Причорномор’я , що мала свої певні особливості в системі державного управління, була Боспорська держава . Виникла вона приблизно в 480 р. до н.е. внаслідок об’єднання грецьких полісів ,які на той час існували на західних (Пантікапей, Тірітака , Мірнекій ) та східних (Гермонесса , Фанагорія , Корокондама, Пакракей) берегах Керченської протоки . Столицею Боспорського царства був Пантікапей.

На першому етапі існування Боспорської держави всі міста, що увійшли до неї, зберігали місцеве самоврядування й певну самостійність. Однак поступово посилювалася централізована влада ,що призвело до встановлення царської влади . Спочатку боспорські царі прагнули показати себе не тиранами-узурпаторами та завойовниками, якими вони, по суті, були , а законними продовжувачами республіканської форми правління й тому тривалий час називали себе архонтами. Проте вже в ІІІ ст . до н.е. правитель Спартак ІІІ титулувався як цар Боспору.

Боспорські царі мали великі повноваження. Вони були верховними володарями й розпорядниками земельних угідь, міст , поселень, наділяли ними своїх близьких, нагороджували іноземних купців проксеніями й привілеями, керували збройними силами,їм підпорядковувалися судові органи.Влада царів розподілялася між членами їхнього роду.
Численні функції виконавчої влади , управління окремими регіонами та містами доручалися придворній знаті з родичів і наближених до царя осіб .

Полісні форми управління - народні збори , рада , магістратури - навіть там, де вони певною мірою збереглися , згодом були настільки обмежені, що, по суті, втратили реальне значення.

У другій половині ІІ ст . до н.е. Боспорська держава зазнала гострої соціально-економічної кризи , що призвело до її послаблення. Цим скористалися сусідні країни. Спочатку Боспорська держава потрапляє в залежність від Римської імперії , а в 70-х роках IV ст . н.е. навала гунів спричинила її остаточну загибель.

Отже, засновані в Північному Причорномор’ї міста-держави на перших етапах свого існування мали державну організацію ,подібну тій, що в грецьких полісах того часу, а самерабовласницька демократія , основними елементами якої були народні збори (віче), сенат (рада) і магістратури на чолі з архонтами.

На пізніших етапах цих держав форма державного управління в них урізноманітнюється - від республіки до монархії .

Щодо зв’язку цих держав і впливу їх на ранньослов’янські ( давньоукраїнські) державні утворення, то тут можна виділити два підходи .

Одні дослідники (найбільш чітко ця думка виражена українським істориком Іваном Крип’якевичем ) вважають, що грецькі міста - держави не мали нічого спільного з ранньо - слов’янськими (давньоукраїнськими) державами. Обгрунтовую чи цю думку, історик, зокрема, писав: “...ані грецьких міст ,ані Боспорської держави не можна вважати “представниками української державності, хоч вони й діяли на Україні. Для грецьких колоністів “варвари” були тільки предметом експлуатації -греки винищували місцеве населення не тільки економічно, але й фізично, тисячами вивозячи “варварських рабів” на міжнародні торговиці. Грецькі колонії , так само, як пізніше візантійські міста в Криму не зжилися з Україною, репрезентували тут чужі інтереси і стремління”.

Інші дослідники (зокрема, канадський історик українського походження Володимир Паїк) вважають, що хоча грецькі міста в Північному Причорномор’ї були завойовані греками, однак переважну більшість цих полісів , особливо території навко ло них, складало місцеве населення. Тому ці міста-держави мають прямее відношення до ранньослов’янських держав і мали великий вплив на формування їх органів державного управління.


Попередня <<==Зміст ==>> Наступна