Решебники для студентов » Державний устрій та управління в Київській Русі

Державний устрій та управління в Київській Русі

У IX - середині XIII століття, тобто приблизно протягом 450 років , на території України існувала могутня держава Київська Русь, яка , на думку українського історика Михайла Грушевського , була давньоукраїнською державою. За своїм соціально-політичним та економічним устроєм це була ранньофеодальна держава з відповідним порядком організації та здійснення державної влади , тобто відповідною формою держави . Оскільки в Київській Русі панівною верствою була родовита знать, так звані “луччі” люди - князі, бояри , то очевидно, що тут був аристократичний державний політичний режим, хоча з елементами військової демократії , оскільки в управлінні вагому роль відігравала військова дружина.

Однак феодальна аристократична верхівка була невеликою верствою населення. Основну ж массу Київсько - Руської держави становила так звана земська людність, громада в широкому розумінні цього слова - міщани та вільні селяни-смерди , роль яких у суспільстві була значною. Тому в політичному режимі Київської держави були елементи демократії в особі народних зборів (віче).

Отже, можна зробити висновок, що в Київській Русі був аристократично-демократичний режим, який на певних етапах історичного розвитку посилювався то в сторону аристократії , то в сторону демократії .

Таким чином, в основі державного управління Київської Русі лежала соціальна структура феодального суспільства і органи державної влади діяли в інтересах панівних верств суспільства - феодалів .

Державне управління на Русі багато в чому нагадувало західноєвропейські державні інституції влади , що визначали й регулювали правові відносини між сеньйорами та васалами. Сеньйор надавав васалам автономію, а ті зобов’язані були забез печувати повну його підтримку, брати участь у військових походах, платити данину. У свою чергу, сеньйор забезпечував своїх васалів землею і захищав їх від будь-яких посягань на їх права .

Найголовнішим сеньйором в Київській Русі був київський князь, який спочатку на ранньому етапі носив східний титул кагана, а з Х ст . - великий князь. Місцеві князі, які очолювали племінні союзи або окремі племена, були залежні від великого князя .

Таким чином , за формою правління Київська Русь була ранньофеодальною монархією, а за державним устроєм - своєрідною федерацією князівств на чолі з київським князем . Деякі історики , зокрема В. Чубатий, вважають, що Київсько - руська держава була імперією, що складалася з метрополії із центром у Києві та колоніально залежних земель угро -фінських і прибалтійських племен.

На початковому етапі Київською Руссю управляв виборний, а пізніше - спадковий князь із династії Рюриковичів . Сини князя призначались намісниками в головні міста й платили батькові данину. Після смерті великого київського князя княжий стіл ( престол) передавався не старшому синові, а старшому в роду, тобто наступному братові батька , а якщо його не було, то старшому племіннику. При цьому новий великий князь переселявся в Київ зі свого попереднього князівства разом із дружиною та боярами, а інші князі, в свою чергу, переміщались за старшинством у князівства, ближчі до Києва . Такий принцип спадкоємності називався родовим сюзеренітетом.

Однак нерідко цей принцип порушувався , ситуація заплутувалась, викликаючи таким чином ворожнечу в середині сім’ї та жорстокі розбірки між родичами. Тому поступово традиція родової спадкоємності стала замінятись принципом дідичизни, тобто передачі престолу від батька до сина, а іншим синам передавались удільні князівства . Так, Ярослав Мудрий перед своєю смертю з метою збереження єдності країни, забезпечення управління в державі однією князівською сім’єю, пам’ятаючи про великі міжусобиці після смерті свого батька Володимира Святославича ,розділив територію своєї держави на п’ять князівств за числом своїх синів , правда , після смерті двох, з 1054 по 1073 рр. Руссю правив триумвірат, тобто три князі Ярославичі - Ізяслав Київський, Всеволод Переяславський і Святослав Чернігівський.

Така форма правління отримала назву колективного сюзеренітету. Цей принцип був остаточно закріплений в 1097 р. наз’їзді князів у Любечі, скликаному з ініціативи князя Володимира Мономаха . На з’їзді були введені нові правила організації влади на Русі, за якими кожен князь “держав отчину свою”,тобто отримував князівство у свою власність. Однак цей принцип не став непорушним законом , міжусобиці відновились і посилились. Це призвело до того , що після смерті Володимира Мономаха , а остаточно - після смерті його сина Мстислава в 1132 р., Київська Русь розпалась на окремі князівства .

Таким чином, почався період феодальної роздробленості Київської Русі. Перші київські князі з династії Рюриковичів (Олег, Ігор, Святослав) мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності була одноосібна влада та військова сила (дружина), на яку вони спирались. Сильної князівської влади бажали широкі кола громадськості, поскільки вона сприяла зміцненню держави й стабільності в суспільстві. Літописці з особливою пошаною і гордістю згадують імена могутніх київських князів , зокрема Святослава та Володимира , називаючи їх великими князями. Проте титул “великого” не був офіційним, як згодом у Литві.

На пізніших етапах, залежно від авторитету й сили князя , його влада могла бути більш або менш обмеженою певними органами державної влади . Тому складається нова структура органів державного управління (див. рис.13).



Як видно, одним із важливих органів влади , що існував за князів у Київській Русі, була боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва громадськості з князем .

Спочатку дума складалась із представників княжої дружини, яка допомага ла князеві управляти державою. Потім до ради увійшли “луччі” люди з визначних боярських родів . Але жодних постанов, які б визначали , хто повинен належати до ради , не було. В основному це вирішувалося місцем особи в громаді та волею князя . Проте боярська дума не стала постійним дорадчим органом, хоч князі розуміли , що ігнорування ради може призвести до кризи в суспільстві, що не раз і траплялось. Хоч князі Київської Русі сприймали всю Руську землю як своєрідну свою власність, однак вони мусили зважати на думку громади , що була представлена народними зборами (вічем ).

Віче, як орган суверенної державної влади , виникло раніше від княжої влади , в часи родово-племінного ладу. Воно було всенародною радою, в якій брали участь не тільки бояри , а й усе доросле вільне населення.

Інколи керівну роль у віче відігравали навіть соціальні низи,але частіше на прийняття рішень на ньому впливали визначні бояри або міщани, які використовували народне зібрання у своїх інтересах. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди , які були поблизу, тому збиралося воно переважно на заклик випадкових провідників . Проте у виняткових випадках віче скликалося за наказом князя , коли виникала потреба в підтримці з боку народних мас або щоб повідомити народ про важливу новину.

Упорядкованого голосування на віче не було: свою думку учасники висловлювали окриками. Вирішувало віче різноманітні справи : обирало нового князя , укладало з князем угоду (ряд), схвалювало рішення князя , зокрема про воєнний похід , висловлювало думку щодо управління, суду тощо. Із зміцненням князівської влади наприкінці Х - у першій половині ХI ст . віче занепало, але відновилось у другій половині XI ст ., коли почалася боротьба між князями за владу.

Отже, у Київській Русі сформувалався така форма державного управління, про яку мріяв давньоримський учений і діяч Полібій і яку він вважав найліпшою, за якої існував поділ влади між певними гілками. Фактично державна влада в Київській Русі вміщала в собі суміш рис монархії (“княжа влада”), аристократії (боярська влада) та демок-
ратії (віче).

Київський князь зосереджував також у своїх руках усю військову й адміністративну владу. Але з розвитком і розширенням держави він уже не міг особисто виконувати всі функції , тому мусив спиратися на допомогу призначених ним начальників , адміністраторів та суддів , які виконували функції уряду. Крім того , тепер для походів та оборони держави княжої дружини було замало.

Постала потреба в народному війську, воях, яких постачала кожна земля своїм коштом . На чолі народного ополчення стояв так званий тисяцький, який з виборного начальника надалі призначався князем . Тисяцький часто мав титул воєводи й був начальником певної військової округи . Тисяча поділялась на сотні й десятки , що очолювали соцькі й десяцькі.

Велике значення в державному управлінні мав і княжий двір, що виконував функції не тільки господарської управи,а й державного органу управління - через відповідних адміністраторів .

Літописи повідомляють, що на чолі двору стояв дворецький. Згадується також печатник (канцлер), що відав канцелярією князя й печаткою, а також покладник (спальник). Княже господарство вели ключники й тіуни. Інколи вони виконували функції княжих суддів і намісників .

Економічною основою успішної діяльності держави є фінанси. У Київській Русі існувала своя фінансова система. Державні доходи поповнювалися , передусім , за рахунок данини з населення.

Основою оподаткування було хліборобське господарство – данину сплачували від плуга , рала або диму (житла). Данина сплачувалась,особливо на початковому етапі Київської держави , найчастіше натурою: худобою, хутром і шкірами, збіжжям, медом , а також грішми.

Племенам або селищам, що регулярно не сплачували данини або чинили опір при її сплаті, збільшували данину. Спершу данину збирав сам князь, виїжджаючи на так зване полюддя . Згодом саме населення повинне було привозити встановлену данину у визначені для цього окремі місця для збирання данини, так звані становища і погости.

Джерелами державних доходів були також торгові сплати (мито), судові доходи (штрафи ) й натуральні повинності селян на потреби держави . Усіма доходами розпоряджався князь, оскільки в той час не було поділу майна на державне й приватне князівське .

Існувала на Русі й власна монетна система. Її основою була гривна, тобто фунт срібла (187 гр.), а в XII ст . - вона становила вже лише чверть фунта. Одна гривна містила в собі 20 ногат і 50 різан.

Спочатку в торгівлі використовувалися шестикутні куски срібла. Карбувати справжні монети почав князь Володимир Святославович, а згодом його сини Святополк і Ярослав. На збережених до наших днів монетах викарбовані зображення князя і родовий знак (герб) - тризуб . Ці монети зникли з обігу після втрати Києвом свого становища великої держави . На її місце прийшли гроші Візантії , інших східних та західних держав. За державним устроєм Київська Русь була своєрідною федерацією князівств, на чолі якої стояв великий князь, а кожним окремим князівством керував удільний (місцевий) князь. Інколи на місце князя або в підтримку йому князь призначав воєводу.


Київська Русь була країною багатьох міст (градів ). Не випадково іноземці називали її Гардарікою. Число міст швидко зростало. Якщо в IX ст . їх було близько 25, то в XI - уже понад 80, а на початку XII ст . - близько 300. Удільними містами керували князі, а в інших посадники .

Старшими в селах були волостелі. За свою працю вони отримували “корм”. Так склалася система “кормління” - зборів з місцевого населення. Судові органи Київської держави остаточно, як окрема гілка влади , ще не сформувались. Їх функції здійснював або сам князь, або представники князівської адміністрації (воєводи , посадники , волостелі), або спеціальні посадові особи - біричі та вірники .

Судові повноваження мали також церковні органи в особі митрополита й архієпископів та феодали -вотчинники . Рішення судових органів на ранньому етапі Київської Русі грунтувалися на основі так званого звичаєвого права . Про це повідомляється в найдавнішому літописі “Повісті врєменних літ”, де сказано, що племена мали “обичаї свої, закони батьків своїх і перекази”. До найдавніших норм звичаєвого права русичів належать норми, що регулюють порядок здійснення кровної помсти, певних процесуальних дій, наприклад, присяги , оцінки показань свідків . Звичаєве право виявляється : в юридичних символах, якими є, наприклад, посадження князя на “cтіл”, в галузі державного права - рукобиття на знак довершення кон- тракту купівлі-продажу тощо; у численних юридичних прислів’ях як от: “що ухвалить старший город, на тім мусять стати пригороди” (означає, що рішення центрального міста є обов’язковим для інших менших міст ), “куди плуг , соха , топір і коса ходили” (визначає межи власного володіння).

Отже, звичаєве право в Київській Русі регулювало суспільно-економічні відносини. Відгомін звичаєвого права знайшов місце в писемному праві, тобто в пізніших правових документах, зокрема в “Руській правді”.

Руська правда” - це збірник законів феодального права часів Київської Русі в період її найвищого розквіту. Уперше укладена Ярославом Мудрим, а пізніше доповнена його синами.
Норми “Руської правди” закріплювали привілейоване становище феодалів та їх оточення, передусім , захищали життя й майно пануючих класів . Це видно зі статтей про нерівну відповідальність за вбивство та нанесення образ, про успадкування тощо.
Отже, “Руська правда” відображала соціально-економічні відносини, державну організацію та право в період найвищого піднесення Київської Русі.

Таким чином, в IX - середині XIII ст . у Східній Європі існувала могутня держава Київська Русь, що охоплювала територію понад 1 млн км 2 з населенням 4,5 млн чоловік, центральна влада в якій належала великому князеві. Головною військовою силою цієї держави була дружина, із якої формувалась державна адміністрація .

Старша дружина складала знатну боярську верхівку, найближче оточення князя , князівську думу. Із її числа призначались воєводи , посадські, тисяцькі. Нижчі посадові особи князівської адміністрації (тіуни, данники , митники ) формувались із молодшої дружини. Така форма організації держави , коли в управлінні державою велику роль відіграють військові (дружинники), отримала назву воєнної демократії . У цілому, рівень державного управління в Київській Русі досяг досить високого для того часу рівня.


Попередня <<==Зміст ==>> Наступна